Переяслав-Хмельницька міська рада

Це - давнє історичне гасло – пароль запорозьких козаків, яким вони , за свідченнями славетного історика козацтва Дмитра Яворницького та інших дослідників, – вітали одне одного.
Анатолій Данилович Хмельницький , якого ми недавно провели в останню путь , як великий шанувальник козацтва,час від часу повторював це гасло, - зокрема , й тоді коли приходив до мене.
Чую-дзвінок біля дверей, запитую “Хто?” - і чути відповідь: ”Пугу-пугу!..” Так, це він ,і лише він! – і я відповідаю так” Козак з Лугу?” – “Еге ж! Чатую !” – “Та чую!..” Адже так само перегукувались колись запорожці . І після цього ми вітаємось щиро, весело , за нашим козацьким звичаєм : Пригадувались нам і рядки легендарного юного поета з 1918 року Василя Чумака:
“Повставали парубки – заробітоньки гіркі по чужому лану – лугу: ”Пугу – пугу!”
Поєдналися , зійшлись , наші пісні зайнялись пожаром на всю округу:”Пугу – пугу! ”
Гей, прокиньтеся, раби , гей , підводьтеся , горби, - з Дніпра ,Дону , Сяну ,Бугу.”Пугу-пугу!..”
Пишу ці рядки, - подекуди зі сльозами на очах , - пригадуючи ті чи інші епізоди життя й наших зустрічей.
Переяславські просвітяни називали його напівжартома – напівсерйозно “нашим народним міністром фінансів”. За моїми спостереженнями ,зокрема, слово “чиновник” серед українців і досі сприймається переважно холодно , насторожено а то й упереджено. Анатолій Хмельницький же був , на мій погляд , чиновником позитивним , у хорошому благородному розумінні цього слова. Він був як професіоналом у своїй роботі , так і патріотом свого краю. Хто не згоден – хай спробує мені заперечити!
Побачив його вперше , коли почав працювати в історичному музеї, а він у міській раді – молодий симпатичний, кароокий чоловік, на три роки навіть молодший від мене…
А познайомився з ним у переяславській книгарні, коли туди привезли цікаву історичну літературу, – в 1978 році. Пам`ятаю, як у його руках опинилася книга Василя Яна “Чингіс Хан” в українському перекладі . І я не втримався зауважити : “Як вам пощастили !Такий роман ухопили …” Він засміявся: “Та вам пофортунить колись іще більше ‘’вхопити!” Ми помаленьку розговорилися – наскільки я пам`ятаю – про будівництво нового історичного музею.”Не зроблять вони його !” – несподівано сказав Хмельницький. “Як то не зроблять? Не може такого бути !” – “От побачите!”- переконано ,але водночас і якось сумно сказав він . Як мовить народне прислів`я – “мов у воду дивився!” Так і сталося з музеєм - довгобудом . І досі стоїть недобудованим! “Напророчив же ти, Хмелю…”- не раз, траплялося, згадував я ту розмову. А проте – не завжди траплялося аж таке смутне …
Анатолій за натурою, за вдачею, був веселим чоловіком ,цінував почуття гумору, - в тім я переконався не раз. Любив , наприклад ,цитувати гумористичні співомовки Степана Руданського,особливо ті, які були менш відомі й до недавнього часу не друкувалися.
Небайдужим був і до ліричної поезії. Особливо до тієї ,яка йому запала в душу. Пригадую ,якось я написав новий цикл ліричних віршів та вирішив з ними познайомити Анатолія. А він і каже:” Ти Олеже , мало дбаєш про те , щоб твої твори знало більше людей”.Бере свій мобільний і телефонує:”Слухай, Миколо, ось Олег написав такі цікаві рядки… Він сам так просто не буде тобі зачитувати , а от я хотів би, щоб ти їх знав,” - і починав читати по телефонові улюблені рядки…

Або – з яким щирим захопленням зустрів знайдені в мене твори білоруських поетів “Яка дивовижно красива мова! Як ці твори гарно звучать по-білоруському!”Особливо йому сподобався вірш , який я тоді збирався перекласти на українську ”Суніци, суніци поспєлі”.
Знаючи про мою нерішучість та непрактицизм у справах реалізації власної творчості , - Анатолій разом із Іваном Петровичем Якименком домігся також виходу моєї збірки “Трубежеві оркестри ”, хоча й невеликим тиражем. Слід тут зазначити , що прилучалися до видань моїх творів і такі поважні наші земляки , як Григорій Романович Сокур (“Вогонь Леля”2001 р.)та Сергій Григорович Доброскок (“Переяславна”,2006 р.), за що їм моя глибока вдячність!
Пам`ятаю , як ми впорядковували (Анатолій Хмельницький , Тарас Нагайко та я ,Олег Коломієць)рукопис його батька – Данила Миколайовича Хмельницького “Щоденник остарбайтера 1941-1945рр.”та спомини…Виникло питання – як назвати книгу. ’’ Щоденник остарбайтера’’? То вже були подібні назви…І тоді я запропонував :”Пережите, - та не забуте!” – “Як гарно! - вигукнув Анатолій. – Ось так нехай і буде”.
Незабутніми стали також наші спільні поїздки до історичних центрів України : до Чигирина, Суботова, Конотопа, Батурина, Канева та інших міст. Про це свідчить чимало світлин і фотознімків у 2008-12 роках. Частину з них я тут теж подаю.
Звісно , описати всі епізоди наших зустрічей – непросто , а тому я згадав тут , на мою думку , головніші. Можливо, хтось іще згадає щось важливе про Анатолія, - то було б добре.
За станом здоров`я Анатолій Данилович пішов на пенсію на два роки раніше, ніж передбачалося. Але наскільки йому дозволяли його сили , - він далі цікавився громадським життям міста й краю.
Тепер вже я відвідував його вдома, де він разом із дружиною Тамарою Арсеніївною, гостинною господинею з уважними синіми очима, - тепло зустрічали мене зі словами: ”А почитай, будь ласка ,нам , Олеже , нові твори. ”В останні роки, я вже традиційно приходив на дні народження Анатолія Даниловича. От і 3 жовтня минулого року теж завітав. Господар вийшов мені назустріч, ледь усміхаючись. Тут я помітив, що в нього з`явилося більше сивини й голос став тихішим . На самоті зі мною він промовив: ”Знаєш, Олеже, я, мабуть, скоро помру… то й не побачу нашого зміцнення А ти будь твердішим і впевненішим ”. І додав, що патріоти повинні упевненіше все брати на себе. Це прозвучало як його громадянська заповідь.
Звістка про смерть мого друга приголомшила мене . Адже того дня я планував його відвідати – й то не з порожніми руками , а з розлогою публікацією в нашій газеті “Переяславську Просвіту – народила Українська Революція”. Відвідав… Але живим товариша не застав.
Кажуть , що відійшов він якось легко ,непомітно …Й водночас – доволі символічно – з книгою в руках . Повечерявши, сказав :”Я почитаю” та й сів у крісло…
Йому було 63 роки й кілька місяців . Не такий вже й довгий вік, якщо подумати .Хоч і боровся з недугою близько 15 літ, а смерть підкралася несподівано.
Ховали Анатолія Даниловича наступного дня на Підварському цвинтарі . Прийшло чимало людей, які його знали і любили. Осиротіло в дворі квилили Анатолієві улюбленці – песики, яких він годував. На кладовищі священик отець Іоан провів заупокійну відправу.
На поминальному обіді прощальне слово сказали його колеги, товариші, - Григорій Сокур, Віктор Шарапко, Микола Козій… Попросили і мене сказати від імені “Просвіти ” про Анатолія. Пам`ятаю лише ,що завершив коротеньку промову приблизно так: “Друзі, яких ми фізично втратили ,продовжують жити в нас самих, у наших думках, в нашій пам`яті й справах”.
Та все ж, - на серці глибокий смуток… Глибокі співчуття його родині – дружині, синові, доньці, внучці…
А я ще довго – довго сумуватиму в реальності за тим,що не прозвучить за дверима такий до болю знайомий голос: ”Пугу-пугу! Козак з Лугу!”
Олег Коломієць, - Почесний громадянин міста Переяслава-Хмельницького, член Національної спілки письменників України й Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т.Г.Шевченка, ветеран музейної праці з 40-річним стажем