Переяслав-Хмельницька міська рада

З давніх-давен українські козаки шанували Пресвяту Богородицю, як свою захисницю. Тож і не дивно, що своїм Указом Президент України Петро Порошенко два роки тому встановив День захисника Вітчизни саме на Покрову, 14 жовтня. Напередодні свята наш кореспондент зустрівся із воїном АТО переяславцем Владиславом Глушенковим, 39 років.

У 1992 році він закінчив 9 класів ЗОШ №5 та пішов навчатись у ПТУ-22. У 1995 році по завершенні навчання був призваний на військову службу, яку проходив у Бердичеві. За військовою спеціальністю – водій-механік БМП. По завершенні строкової служби уклав контракт і продовжив службу, але уже на полігоні в Дівичках. Звідти його направили у школу прапорщиків. За півроку Владислав повернувся на полігон продовжувати службу в званні прапорщика. У 2003 році контракт завершився, новий через скорочення у війську не уклали. Тож чоловік пішов працювати у Київ в охоронну структуру.

– У квітні 2014 року, як тільки розпочався військовий конфлікт на сході України, мене призвали. Два місяці проходив службу у Переяславі, у військкоматі. Бачив, як у першу хвилю призивали хлопців, у яких були маленькі діти. Мені із дружиною Бог дітей не дав, то подумалось, а чому я, прапорщик, просиджую штани у військкоматі? Написав заяву, пройшов медкомісію і у червні поїхав служити у 25-й батальйон «Київська Русь». Мене призначили заступником командира взводу 82-міліметрових мінометів. Цікаво, що наші міномети були випущені ще до початку Другої світової війни, у 1939 році. Три дні проводили навчальні стрільби на полігоні в Дівичках. Потім – такі ж стрільби у «Десні». До цього жоден боєць із взводу ніколи із них не стріляв. Найважче виявилось очищати міни від солідолу. Річ в тім, що вони були на довгостроковому зберіганні, і аби не іржавіли, їх щедро вимастили солідолом. Яким би ти хоробрим не був, але коли вперше береш міну до рук, не знаючи, «скільки їй років» і як вона себе поведе в руках, відчуття страху все-таки перемагає. Тож очищали заряди дуже довго і обережно. Це вже згодом, коли на передовій потрібно було вести безперервну стрільбу, навчилися чистити їх доволі швидко. А ще, аби міна далі летіла, додатково обмотували шийку стабілізатора мішечками з порохом.

– Як відреагувала дружина та батьки на таке твоє рішення?

– Як може відреагувати жінка? Поплакала, але погодилась із ним. Батьки теж особливо не сперечались. На долю мого діда припала одна війна, на долю батька – інша. Тож, мабуть, настав час повоювати за Батьківщину і мені.

– Коли вперше потрапив на передову, із якими проблемами зіткнувся?

– 20 серпня наш взвод прибув під Дебальцеве і відразу мусив вступати в бій. Не знаю, як зараз, але у перших хвилях призову у нас була велика проблема із бійцями-«аватарами». Це люди, які постійно пиячили, і ніяких методів впливу на них не було. Як п’яному чоловіку можна довірити вибухонебезпечний предмет? Із необережності він може допустити не лише свою загибель, а і усього розрахунку. Ми відвозили їх до штабу, але замість них ніякого поповнення не отримували. Тож прив’язували до дерев, аби не заважали нам під час стрільб. У гарматному розрахунку іноді залишалось два бійці замість чотирьох. Звичайно ж, були проблеми із харчуванням, обмундируванням, обігрівом бліндажів. Навіть звичайні рації і ті привозили волонтери. Якби не прості люди та волонтери, то і не знаю, де б проходила зараз лінія оборони. Колишня влада робила все, аби українська армія не була боєздатною.

– У всіх воїнів в зоні АТО є позивні. Як прозивали тебе?

– Під час першої ротації мені дали позивний «Прапорщик». А під час другої – «Зайчик».

– «Зайчик» – через те, що мало влучали в ціль? Бо в народі побутує думка, нібито заєць косоокий, – сміюся.

– Швидше через те, що я по натурі доволі енергійний чоловік, і в разі потреби розрахунок швидко змінював позиції. А щодо влучання в ціль, то розрахунок, яким я командував, бійці, яких ми прикривали, не відпускали із передової і упросили командування залишити нас при них. Був випадок, коли ми прикривали відхід групи, яка виконувала завдання в тилу ворога. По рації нам передали координати і повідомили, що їх «дістають сепари». І ми мінометним вогнем прикрили відхід наших розвідників. Хлопці потім приходили до нас на позицію, щоб подякувати. Вони дуже дивувались, як можна цією трубою, так вони називали міномет, точно «накрити» противника.

– Як був обладнаний побут на передовій?

– Жили в землянках, які викопали самі. Робили їх в «чотири накати», бо розуміли, що це наш захист. Звичайно ж, дошкуляли миші, але у кожній землянці було по кілька котів. Їжу готували самостійно із продуктів, які доставляли волонтери. Іноді на позицію приїздила пересувна лазня. А якщо її довго не було, то групами ходили митись у тил. А коли наш товариш одружився на місцевій жительці, то ходили митися до них додому. Тамтешній підприємець приїздив на передову, забирав форму на прання, а наступного дня привозив її чистою і сухою.

– Як довго ти був на передовій?

– Під час першої ротації був з 20 серпня по 27 грудня. Потім був місяць відпустки. А з 27 січня ми приїхали знову на ті ж позиції. 2 лютого 2015 року мене поранили в руку та м’яку тканину ноги. Спочатку нас вивезли в Артемівськ, затим вночі перевезли до Харкова в шпиталь. Потім лікувався у київському шпиталі, переяславському. З руки осколки дістали, але поки що нею володіти повною мірою не можу. В нозі їх залишили. Лікарі сказали, що ліпше їх не чіпати.

– Як склалось життя після АТО?

– Поки що на інвалідності. Будучи прапорщиком в Дівичках, заочно вивчився на спеціаліста в переяславського університеті за спеціальністю «психолог». Зараз продовжую навчання у магістратурі. Працюю у міській раді у відділі з надзвичайних ситуацій та мобілізаційної роботи. На добровільних засадах працюю у координаційній раді в Київській області, та центру допомоги учасникам АТО при міській раді.

Бесіду вів Володимир Набок (міськрайонна газета "Вісник Переяславщини")

Фото надані Владиславом Глушенковим